Поэзия гранатовых оттенков

вторник, 12:02

23 января Обьединенная диаспора азербайджанцев Украины провела поэтический марафон «Поэзия гранатовых оттенков».  Публикуем стихи участников, допущенных до конкурса.

 

1. Миколаєнко Марина

Моє літочислення почнеться сьогодні.

Гори вростуть у товщу туманного болю.

Одинокий вершнику, повідай мені

історію трьох вогнів і чотирьох сторін світу,

доки наші дороги ще не розійшлись,

і їм ще дозволено бути поруч в одній площині. 

Мій одинокий вершнику, скажи коли

виноград обплете рани усі до одної,

бо ми завше шукаємо вітер на свій вогонь,

бо нас завше тягне магнітом до тих,

хто обійматиме холодом.

І тоді прокладаємо колії, кожен своїй душі,

аби потяги днями їздили, а ночами гасали туди-сюди.

І навіть найменша печаль мовчатиме,

а комусь таки хочеться знати,

скільки ножів приймуть дерева, схильні до мазохізму душ,

коли місто моє засинає, а пальці

рахують пульс міжсезонних вітрів,

коли про відстані не прийнято говорити,

їх кожен проходить навпомацки й навздогін.

Колись над моїми горами зійде сонце,

а цвітіння акацій триматиме небо над нами.

Мій одинокий вершнику, побудь тут ще трохи,

доки пастух не зіграв свою музику,

доки вівці не розсипались пасовищем,

як краплі дощу по склу,

як дрібні камінці по світу.


2. Олексій Шаляпін

Гранатовий присмак.

Не згадуй побачене.

Ілюзії зору -

Хтиві слова.

Доцільні загрози:

Либонь,Завади незграбні,

Коли ти сумуєш -

Занадто гучна вимова твоя.

Туманнії сльози

Забуті думки

Зірвані квіти

Перестає бджола

В банці гудіти

Кришталь чи сузір'я

Даровані небом

Вчора пісок

Ми - Прозорі люстерка

Булого буття.

 

Перший сніг.

Небездоганне виконання

Неписаних рядків.

Мінливі очі

Посеред ожин:

Залишені міста і села.

Лиш чутний спів

У виконанні а капела

Рядків переданих у спадок.

Лишаться

Навіки -віків

Серед спокусливих садів,

Пройдешніх,

Загублених та незбагненних.

Ще з тих

Родинних,

Котрих торкнувся

Материнин спів -

Вже дужа осінь

Мене стріла,

Коли замислився

Про рідний дім,

Що першим снігом

Похований від мене.


Передмістям тонких почуттів

Авангардом залишених снів

Непохитно минули

Колишні кордони.

Забуті

Тодішні слова.

Мабуть, обіцЯнки не варті

І згадки.

Та пам`ять дошкулити

Серцю завжди має радість.

«Тричі люблю»

сьогодні це вкотре востаннє.

Так я післязавтра скажу,

А нині момент -

Світлофори.

Як жовтий,улюблений -

Для мене червоний

Як радощі -

Привід для смутку.

Забуті слова -

Несказанні думки,

Як добре,

Завжди можна завтра.

Коли знову почну

Демаркацію зовнішніх зносин

Передмістями кордонів твоїх

Крокуючи, доки

Пам`ять дошкулить.


Поміж крапель дощевих

Завітаю вночі.

Поміж крапель

Побачу я знову.

Як непокоєшся ти,

Як стурбована ти

Через високі думки

Про народи.

Високо ти в ночі -

Надто від мене далеко:

На відстані кроку.

Мерехтить волосся

ЗорЯному сяйву -

Так прекрасна

Є ти

І Так забутня водночас.

Порожнеча кімнати вночі -

Так болючі

Крихкі підвіконня.

І Ледь чутне

Вороже зітхання твоє.

Що Лиш разу достатньо,

Аби дістатися криг

І стати вільним,

Полоненим тобою.


Ледь ледь згадай на мить,

Як чорний лебідь миготить,

Що повз сріблясту пітьму лір

Був проданий,немов аукціонний звір.

Хотілося б казати,

З почестями зустрічати

Всіх тих,хто пред'являв ціну -

Та всі ж забуті на віку:

Воліють, щоб не пам'ятали

Володарів рабів

Чорних залишених лебедів.


Непереборної жаги

Бажай мені.

Неначе липень надворі,

Ти все стоїш

Одна під кленом.

І тягнеш руку

З долу до небес -

Ти хочеш

Доторкнутись зір,

а їх щороку

менше з тих,

Хто серце ладен був

Лишити

Аби теж жити

Та нарікати на це

Земне життя.

На руслах рік

Постане вибір:

За життям чи

Гнівом, чи кривдою крові.

Чи за обіднім столом

Бажатимуть усі

Непереборної жаги,

Аби іти

Із власним серцем -

Десь нагорі.


Грає сонце.

Золотаві прямі прагнуть до мене,

До тебе,

До нас.

Якби ж торік.

А На сьогодні прогнозують сонце

Для неї,

Для нас,

Та не для мене:

В моїй країні створено суцільне хмарне небо,

Якого ми не досягли,

Яким ми так і не крокували,

Тримаючись за руки.

Хмари нижче

Прагнення до змін

Реліктових

Та відособлених

Трав’яних рощів.


Із заходу на схід,

Із заходу на схід

Прилинь очима до зіниць моїх,

Коли твоє обличчя надиха

До безперервних війн

Між своїми та твоїми «Я».

Бракує кисню без твого парфуму:

Щодруге серце б’ється коло ніг твоїх.

Безмежне щастя відчувати

Мить,мить

Дотику твого обличчя до медових вій

ВиноградОвих очей.


3. Сергій Савін

Присвячується Азербайджану

Ми прокинулися всередині гранату,

коріння якого ще пам’ятає – як біля нього цілувалися двоє оголених домовиків.

коріння нашого гранату пам’ятає ще тих закоханих, які були домовиками одне для одного, ще не

маючи свого дому.

Ми прокинулися всередині гранату,

і потім по черзі рушниками витирали дощі на обличчі одне одного,

одразу не втямивши, що сльози щастя солоніші дощу.

Ми прокидалися і засинали всередині гранату,

і коли настала найбільша посуха

ми розкушували свої губи як зернята – доки кров не стала омивати гранатовий корінь –

БО ми знали - доки в гранаті є дощі східної крові – наш дім буде захищеним.

БО ми знали - доки ми зможемо самостійно висушувати кров на своїх губах – доти існуватиме наш

дім.

і одного разу ми прокинулися у гранаті від вибуху

і почали молитися іменем цього дерева

і Бог, який не засинав тієї ночі – почав молитися разом з нами

і Бог, з гранатовим кольором очей і дощами східної крові наказав:

НЕ ЧІПАТИ ЗЕМЛЮ ВОГНЮ

не чіпати дерева з кольором моїх очей

не чіпати людей,

які прокидаються і засинають всередині азербайджанського гранату.


4. Людмила Дядченко

Чорне місто і білі чайки – колажі

я старанно склеюю (як на картоні) в уяві

розливається Каспій: дивися. кажи.

це буде мов кисле тісто моїй душі захлялій

Чорне місто солодким шербетом – і на язик

наче сходи до Сходу не сонця а світу

ти шукаєш тут правди не та що нині а що повік

нетутешнім немає правди і можеш не бубоніти

підростають нові міста на каспійській землі

продавала їй серце скажи за які манати?

але поки ще чайки зашіптують рани малі

Чорне місто впусти мене відзимувати


ослика маю – купи мені батога

і морквинку на нього

щоб ослик не передумав

ця можлива країна на очі весь час ляга

ці можливі в ній ми – арахіси у лукумі

загорни два гостинці

сміливо на сонце іди

і молися до нього.

до тіні. до кого схочеш

тут куди не дивись –

то гори то вітер і див

нема жодних.

а країна ляга на очі

ослик моркву поїв –

лишилась одна дорога

я кричу і кричу – а озветься піщаний зсув

як дійдемо з тобою – впізнаєм святого Бога

але хоч би нас він –

поки ми йшли – не забув


5. Вано Крюгер

Три метелики на смерть Короля королів

Муаммаре! Тобі – й лиш тобі – посміхається місяць щербатою посмішкою,

Як від народження – між тобою і небом нема перешкод.

Ти у рідній пустелі – і вільний, мов вітер, з яким розмовляєш на рівних.

Сьогодні остання ніч, Муаммаре,

Так каже вітер і так написано в’яззю зір у Небеснім Корані –

Всемогутній Аллах лиш тобі й лиш сьогодні привідкрив цю печальну сторінку…

Ти знаєш… Король королів просто так не помре. Він не зможе померти,

Доки тінь свою не уздрить на пекучому сонці,

Доки пустельним орлом із пісків не злетить душа вгору –

Це звільнення, Муаммаре, від плоті, із могутньої влади пісків.

Як від народження – між тобою і небом нема перешкод.

Вже плачуть цвіркуни за тобою. Мов пустельний бархан ти міняєш льокацію.

Посміхається місяць щербатою посмішкою, у кучерях з пітьми і за скельцями з ночі.

Муаммаре, продовжуй! Відтепер Король королів і філософ – бібліотекар у книгозбірні Аллаха.

Читай же Небесний Коран, Муаммаре,

Читай же уголос,

Щоб чули завжди бедуїни-бербери

Голос твій у віках у небесній пустелі,

Поміж барханами зір і за дюнами ночі.


6. Анна Сивура

Азербайджан

Розстелився килим щастя

На родючій цій землі,

А на ньому звір пухнастий,

Пташки великі та малі,

А на ньому зорі ясні,

Місяць, сонце та квітки,

Що наче закружляли в танці,

Сміються, наче діточки.

З Ірану, Індії, Китаю

Кавказець-красень наш Баку,

Чудове місто зустрічає.

І я невдовзі прилечу.

Я прилечу, вдихну повітря,

Відчую лагідні обійми

Осіннього морського вітру,

Що тихо підіймає хвилі.

Мене бакинське ніжне сонце

Промінчиками залоскоче,

І я йому через віконце

Сміятимусь, скільки захочу.

Купаються дерева в світлі,

У променях тепла і сонця

Та у ласкавому повітрі

Увечері і вдень, і вранці.

Як ніжний поцілунок сонця

Візьму з собою я до хати,

Як теплі спогади у серці,

Плоди інжиру та гранати.


7. Леля Перекотиполе

І коли я нарешті приїхав на схід – а приїхав я здалеку, майже без грошей, але

озброєний, –

то зрозумів, що, коли вирішив вирушати, безумовно, не помилився.

Дні тут смердючі й важкі, мов рудувата верблюжа ковдра серед речей

подорожнього,

але ж ночі такі безкінечні та гостро пахнуть гашишем і трояндовою олією.

Я – чужинець, навчений мови й засмаглий достатньо, щоб не вибиватись із

базарного натовпу.

Очі мої – червоні з безсоння, кучері сховані під чалмою, адже русяві.

День закінчився.

Чайханники лають слуг, які гуркочуть порожніми казанами,

крізь двері на вулицю пахне кальяном і смаженим м’ясом.

Але саме зараз у мене справи.

Сьогодні я йду на розвідку.

Навіть моя власна тінь – здається, і та не встига за мною.

Обійнявши голову в руки, як трохи раніше – пляшку араки, спить чорний

євнух-скарбничий.

Благослови мене завтра в тиші зістрибнути з огорожі майже на рівні ноги,

благослови мене оминути варту, ноче моя трояндова й наркотична.

У султанській скарбниці заховано діамант: величезний, у витонченій золотій оправі,

колись викрадений розбійниками, потім знятий з кісток розбійників бедуїнами,

а вже потім здобутий султаном чи просто за гроші, чи ще якимись правдами та неправдами.

Бачать усі місцеві боги та пророки: без цього дива з міста я не поїду.

Остання піала денного світла стікає в масляні лампи чи просто повільно тане.

Старша султанська жінка ловить пітьму сухими очима та обіймає подушку.

А в гаремі молиться дівчинка-вбивця:

«Благослови завтра ж бути прикликаною султаном,

благослови мене пронести ножа в рукаві, ноче моя небезпечна й душна»

Ми колись зустрічалися.

Навіть дискутували про види отрут і клинці для білої зброї.

Її молитва – не відомою нікому з місцевих моєю рідною мовою.

Я припускав, що отак ми й побачимось: попередньо не домовляючись бачитись, просто.

Я навіть не маю уявлення, що це у неї зараз – помста чи надскладне замовлення.

Зростаючий місяць над нами – як біле осердя яблука, що зірвалося і розбилось.

Такі ж білі – квітучі кущі троянд, що утворюють під гаремними вікнами справжні нетрі.

Благослови, мовчазна і безстрашна ноче, встигнути вивести звідси дівчинку-вбивцю,

благослови заникати гарний кинджал зі скарбниці палацу особисто для неї.

Благослови нас обох, густа ноче сходу.

Візьми нас у жменю, випий нас, проковтни нас, виведи з міста, в якому дітей і себе лякатимуть нашою ще однією появою.

Дівчинка-вбивця підводить погляд, і я не втримуюсь, щоб жартівливо їй не вклонитись.

Падає зірка, мов кулька гашишу або пелюстка білої зрізаної троянди.


8. Юрій Вітяк

Зарево, мов гранат, схляпує липко за вікнами,

Жінка-скрижаль злизує, лускає заповідь,

Залпом ковтає, бо в череві ватрою спечений світ, оскал, астрал...

Нюхом шакал вчуває у ній елегію, напнуту, як тятиву,

невидимий зародок слабкості...

Жінка з гори, згори у її люлі і попіл, як меливо,

нехай не вимішують потім у поті прийдешнього дня ненастанного.

Жінка – в`юнка лоза з опуклим від сонця гроном,

вирвана із блават...

зарево, мов гранат, будить свідомість сонного.


9. Ярослав Корнєв

Чоловік іде,

як тінь самого себе,

підходить до брами,

його сліди, розріджені,

ніби повітря –

коливаються над землею,

з його плечей, ніби плащем,

ллється донизу жар,

двері навпроти нього,

у дев’ять сажнів,

прочиняються

раптом - все зі світла:

зоря, над стіною, зі світла;

брама зі світла; простір всередині –

світло;

той чоловік – зі світла…

а навкруги – ніч,

яскрава до жаху


10. Катерина Барановська

Серцевина

У твоїй голові гранат -

Думки бо солодкі і трохи з кислинкою.

На зубах зернинки ідей

Відчуваю і підкоряюся.

Почуття твої – східнопристрасні,

Вибухові гранатомрії.

Як жаль, що сік із них вичавили,

Залишивши лиш цупку оболонку

Тверду і гидотну на смак.

Гірко, гірко їсти твої зацикленності…

Нащо ти оборону тримаєш?

Ти вже не цілісна, вже розколота

І я бачу твою серцевину.

Не сховаєш коричні очі,

Гвоздиковий погляд свій.

Базар взаєморозмов відкритий цілодобово.

Купляй-продавай секрети,

Купляй-продавай щирості,

Купляй-продавай бажання,

Купляй-продавай сни,

Купляй-продавай себе.

По частинах, остерігаючись

Повного обезцінення.

Я ж продавав і купляв.

Забув, що значить бути тільки собою.

Забув серце своє на полиці.

Забув мрії, щирості, снів не бачу,

Та й секрети уже всі розказані.

А тут ти – гола душею і тілом.

Тільки чи маю я право купити

Увагу твою за безцінь?

Спалах

Гумільову

Тінь часу

Все далі і далі в літа

Простягається...Від Сонця

Вічності - яскравого,

Сяйного, легкого, дивного.

Древні японці

Дивляться на те світло,

Сміючись учтиво над досконалістю,

Вікінги у тіні ховаються

Боючись палючих воєн.

Обидва роди не забувають

Як Сонце міняє літа

Різні лиш очі для сприйняття.

Тим Сонцю Вічності люди

Не дають від нудьги помирать.

Індустріальна революція

Бетонні лотоси проросли

Чекають залізного Будду

Він покаже як досягти щастя

В умовах атомних станцій

За просвітління віддаємо

Вольт, ом, ампер, знову вольт

Іскорку душі, енергію духу…

Едісон кричить через шум неону

Електрика – опіум цивілізації.


11. Наталія Бельченко

 

Ты ли выманил девушку-нефть из склепа в сады Гесперид белым наливом? Алексей Парщиков

Дві дівчини-нафти, одна – зі Старуні, а друга живе в Локбатані

У храмі вогню під Стожарами поруч, обидві – шалено кохані.

Два хлопці – кобзар і ашуг – поєднали дороги крізь відстань.

Натхненний, у думі забувся кобзар, розчинився ашуг у дастані

Далека країно, коли простягаю ренет Симиренка зелений,

То знаю, в долонях червоний гранат неодмінно чекає на мене

Десь там, де в гарячім повітрі сторіччями йдуть каравани

І чути рядки Нізамі, за якими стоїть незбагненне.


12. Юрій Строкань

Цикади

Якби цикадам було досить лише бачити тебе,

Вони б мовчали.

Грузли б своїми лопатями у соснах

І мріяли б про наступну швидкоплинну зустріч.

Але тут не вміють мовчати,

Не можуть мовчати,

Коли бачать тебе.

Дивись, ти і зараз не відводиш очі,

Поки з цього Зеленого моря на тебе дивляться сполохані риби.

Саме тому цикади унизу і цикади наверху

Голосно тебе люблять і не соромляться цього.

Так, вони тебе не знають,

Ну, тобто, ви не знайомі,

Але їх беззупинний гуркіт

Впевнює тебе що ви друзі,

Поки що друзі.

Адже сама твоя присутність, - це відповідь,

Це - зізнання.

Кохання, яке торкається кожної тріщинки

І віддає шану сонцю.

Адже твоя шкіра на колір і смак схожа на лаваш,

Облизни себе, ну, правда?

Ти не знала?

Ці родимки на хлібині – твої,

А це означає більше ніж дружбу,

Це знак, це відбиток сузір’їв.

Тому цикади біля паркану торкаються твоїх рук

І обіцяють усі зорі на небі,

Цикади за прилавками підносять тобі дари,

Бо впевнені що лише ти відчуєш справжній смак,

Цикади у вікнах кричать про свої почуття,

Бо розуміють, що втрачають останній шанс,

Шанс полюбити тебе.

Оскільки Каспій у твоїх очах ніколи не буває однаковим,

Його хвилі стирають з берегів шари спогадів,

А джерело, яке впадає у море, знеболює усі ці рани,

І ти знову ніби нічия.

Саме тому вони ніколи не замовкають,

Ці цикади.

І наверху, і унизу.

Вони коханці, вони охоронці, вони - діти.

Бо лише діти можуть так любити,

Так щиро і беззахисно,

Ніби не чекають відмови.

Тому кожного разу, коли ти чуєш звук цикад,

Чуєш це тремтіння у повітрі

І вібрацію на шкірі, -

Знай, тебе люблять
 


13. Тетяна Грицан

Азербайджан і Україна

Дерево життя зацвіло символами:

Метеликом на пробу, таляром у храмі.

Малюю стійку біля бару.

Прорізи на вуалі.

Крізь щит на вирізі – бокали.

На банях – центрафуга,

Годинником керують омо-ритми.

На кореляції важелі Фуко.

Мло нерво-явлена, житєва муко,

На світ – правицею ріка.

У океані дно навиворіт.

Над денням спливу Сонце – Я у сіть.

На стегнах схилена рука.

І новозволена строка: на Схід

В ясирі часоміра

Обличчя із повітря чисел,

Грифони обітниць

На стінах зі дзвоном

Огню.

А в утробі

Місячних струн

Скоринка Всесвіту

Малює обрієм

Весну.

Словами википає

У мовчання,

Туманиться узвишшя

В Часо-обрії.

Нас відкривають крізь

Чекання…

Зі снів безпечно

Руку подаю,

Там

Пробиває світло

Крізь щілини часу,

Привіллям пам’яті –

Свідома

Екзистенція

(крізь брами у раю?)

Предмета й плоті,

Духа і Творця.

Де кожен мерехтить

Своїм діянням.

І не важливо,

Як розчиняєшся

У відсвітах проекту.

Чи станеш променем

Вселенського буття,

Чи поза часом,

А чи всередині

Життєвого простору?

Пливеш тривожно,

У світанково-малинову

Даль.

А вже тоді, вже потім –

Грааль,

Священна чаша,

Поважна іскорка

Таємного буття…

У роздзеркаллі сумнівів

Вчуваєш спротив.

За бальзамованим теплом

Нуртує Студінь:

Перша. Сота.

Амфора зір.

Прибуток експонатів –

Блокує серце.

Вечір золотистих

Капищ.

Де вітер

З місяцем затихлий,

Заповнюючи безмір

Муз,

Там я .

Де саме?

Для кого вранішня

Теплінь засвітить

Пам'ятником мрії?

Кому співатимуть

Надміру

Із Азербайджанских вин

Вчорашні півні?

А завтрашнє за пишними

Столами

Складе похвалу

І отцю, і сину.

Тоді рожеві хвилі

Романтичних снів

У місячних росах

Поклоняться східному народу.

А твій нерозгаданий подих

На сивім порозі костелу

Складе присягу

Сонячним Слідам.

Там Слово з-під каміння

Породить іскорки буття,

Зі Споду, із Попелу,

Відновиться

Тобі й мені

Життя.

Мелодія писана по глибині ДНК.

Наскрізь порізані стіжки,

Сповнився стомлений відчай,

На порозі, понад тумани,

Визріла в золоті просинь.

Азербайджан і нічка.

Літера А – свідчить.

На шовковім полотнищі.

Відрубок віри, відтинок вічних

Пророслих шляхів.

Гори, пастори, Крим,

Короговки, татари.

І спин.

Скороджених вишкіл

Проектів. Жертви.

Творець занотовує,

А далі рятує,

Заносить у ложе Прокрустове

Крим і Карпати,

Корогви і Злати,

Зарплати,

Що стали вогнем…

Навиворіт долі.

На вистрій – в бемолі.

Назустріч – в октаві, навстріч, навскоки.

Рятує, рахує мелодії екстра словами.

Геній над Ужем: роки.

Прояснена болем квітінь.

Карпати і Крим –

У золоті синя глибінь.
 


14. Світлана Вертола

Стрічками, шовком і лозами пальці сплітаються

Губи трояндові пестять, шепочуть притишено,

Сором і спокій, темнії чадри і мантіЇ,

У передпокої, в сутінках млосних залишено.

Місячне сяйво із вогником свічки зливається

Очі виблискують іскрами - ніжнозакохано

Чи то любов`ю, чи трунком хмільним і солодким

серце, мов птаха Сімург, безнадійно сполохане.

Перлами клятви та щирі зізнання розсипані

Їх, на колінах, в намисто коштовне збираючи,

Я поцілую поділ тої довгої мантії,

Від почуттів, наче свічка, повільно згораючи.


15. Диана Шестакова

Каспійською сіллю

Мені лишатися на губах материка,

Які потім - тріщинками,

Із них кров'ю - вино

У вині - Сонце.

Бронзовим лушпинням

Вуглеволосих, антрацитооких,

Мені лишатись на їх тілах,

Носити в собі гранатовий сік -

Концентрований Схід.

Барханами куркуми

Розсипатися в пряну тисячу ніч

Бути тисяча першою -

Казкою

Темрявою.

Полум'ям ядра

Цілувати зсередини кулі коріння дерев,

Бути тою з доріг,

Що зів'ється над морем на схід -

До Вогню.

До Землі.


16. Игор Рудь

Сон розкладений на глави,

розділив мій день невдалий

на якісь тупі пласти

і розірвані хвости…

Краплі крові східний берег,

крейда наче молоко ,

в тіні сонця срібний келих,

повний крові як вино…

Сон змінив мій колір ночі,

я змирився неохоче,

сон затис мої мізки ,

в ним придумані тиски…

Краплі крові східний берег,

крейда наче молоко,

в тіні сонця срібний келих,

повний крові як вино…

Сон незайманий, байдужий,

роздягнувся без напружень -

Схід відкрив свої пастки,

що ховались в пелюстки….


17. Любов Ильницька

ДО ПАМ’ЯТНИКА ЗАРІФІ АЗІЗ КИЗИ АЛІЄВІЙ

Оберти сліз –

Гірка промова.

Жива вода

Тече без заборони.

 

Лезо благання –

Нездоланний біль –

Вогонь в очах

Здіймає тиск.

 

Запалення

Невтішної години –

Канали сліз

Без лікування гинуть.

 

Сучасні приклади

Колишньої довіри –

Помірна хірургія

Азербайджанської надії.

 

Дружньої шани

Офтальмології добро

Жіночі руки

Зберегли зерно.

 

Звичайне щастя,

Втримається погляд –

Слізна вервечка

Розцілує спомин.

 

Цілюща проща

Академічного вінця

Медичний порятунок

Повікам простягла.

 

Час не втрачає

Дар невтомний

Покірливо вклонятися

Діячам жертовним.

 

Природня мудрість

Відкриється в очах –

Теплим серпанком

У паркових гаях.

Теги: 
Наши гости