У війни не дитяче обличчя

пятница, 18:19

Документально-нарисова книга білоруської письменниці, лауреата Нобелівської премії з літератури 2015 року Світлани Алексієвич «У війни не жіноче обличчя» є, мабуть, однією з тих, що назавжди западають в душу, врізаються в пам’ять і залишають там величезний слід. Блискуча Алексієвич абсолютно справедливо вказує на те, що слова “жінка” і “милосердя” є синонімами. І тим страшніше, на думку автора, коли жінка змушено стає солдатом. Адже жінка на війні не тільки рятувала, перев’язувала поранених, а й стріляла з «снайперки», бомбила, підривала мости, ходила в розвідку, брала “язика”. Жінка вбивала.

Це протиприродний для жінки стан душі. Протиприродий та вимушений. Стати солдатом її змушує тільки бажання врятувати рідний дім, свою сім’ю. Як же це тепер знайоме українським жінкам, які поряд з чоловіками, беруть участь в АТО, а чесніше й правильніше було б сказати – у війні з жорстоким і цинічним ворогом, який вже окупував частину української території – я говорю про Крим – і жадає перетворити в зону “замороженого конфлікту” Донбас. Українські жінки борються за себе і за те, щоб українським дітям жилося спокійно, мирно.

Азербайджану така ситуація знайома. Понад 25 років триває окупація наших земель з боку агресора. Більше 25 років, як під п’ятою ворога знаходиться колиска азербайджанської культури Шуша, а в цілому окуповані 20% наших земель. Окупантом є Вірменія-стратегічний союзник Росії, який самі кремлівські політики нерідко називають форпостом Росії на Кавказі. Форпост своє місце знає. Тому він і визнав підсумки «референдуму» в Криму.

Інакше і не могло бути. Адже рівно такий же «референдум» в НКАО поклав початок діяльності вірменської сторони по відторгненню Нагірного Карабаху в Азербайджані. А потім була війна. І азербайджанські жінки змушені були ховати своїх чоловіків, а часом і самим перетворюватися на солдатів. Адже, тодішній Азербайджан жив мирним життям і ніколи не бачив в сусідах ворогів (і в тому ще одна схожість нашої країни з Україною) і виявився не готовий до війни.

Не готові ми опинилися і до того, що вчорашні наші сусіди будуть воювати не тільки з ледве зформованною азербайджанської армією, але і з мирними нашими громадянами-жінками, людьми похилого віку, дітьми. У підсумку, мав місце Геноцид в Ходжали, в ході якого було вбито 613 мирних азербайджанців, в тому числі 63 дитини і 106 жінок! За винним у цьому злочині проти людяності плаче Гаазький трибунал з прав людини. І в першому ряду обвинувачених, поза всяким сумнівом, повинен сидіти президент Вірменії Серж Саргсян.

Це вчорашній карабахський сепаратист, вірменський «Захарченко», який не соромився хизуватися таким страшним злочином, як Геноцид в Ходжали. Так, в інтерв’ю британському журналістові Томасу де Ваалу він так і заявив, що цей Геноцид був важливий вірменській стороні в якості демонстрації їх готовності знищувати мирне азербайджанське населення.
З тих пір минуло 25 років.

І ось, в минулий вівторок, вірменська сторона знову показала свою готовність воювати з мирним азербайджанським населенням, з нашими жінками і дітьми. В результаті обстрілу вірменськими окупантами села Алханли Фізулінського району Азербайджану з гранатометів, 82 і 120 міліметрових мінометів були вбиті дворічна Захра Гулієва і її бабуся Гулієва Сахиба.

Ви тільки вдумайтеся в жах того, що сталося! Вбито дитину! Двох років. А в Вірменії цей злочин зустрінуте як свято. Користувачі соціальних мереж в цій країні відкрито радіють смерті дворічної Захри. Україна, на жаль, теж уже бачила, як її противник неприховано бреше і радіє її горю, святкує смерть її кращих синів і дочок, вбивства ні в чому не винних дітей. Дітей війни. Хоча, безумовно, у війни не повинно бути не тільки жіночого, але і дитячого обличчя.

Хікмет Джавадов, голова Всеукраїнської громадської організації «Об’єднана діаспора азербайджанців України»

http://www.bereza.today/2017/07/07/childs-face/

Теги: 
Азейбаржан