Лабораторія «Нагірний Карабах»: уроки на завтра для України
середа, 00:00
Вони таки їдуть: малі й дорослі, перелякані й зневірені… Згідно з даними вірменського уряду, понад сто тисяч карабаських вірменів виїхало з Нагірного Карабаху після того, як Азербайджан відновив свій контроль над цією територією. Баку обіцяє мирному населенню повагу до вірменських мови й культури, роботу шкіл і преси без перепон, звільнення від податків для фермерів. Але багато хто не вірить, боїться повірити.
«На раціональному рівні я усвідомлюю, що з послабленням Росії для Азербайджану відкрилося нове вікно можливостей на європейських газових і нафтових ринках, — каже в розмові з Тижнем Ануш, француженка вірменського походження. — Баку вигідно поводитися демократично, виконати обіцянки, витіснити Росію з європейських ринків і здобути нові партнерства. Але велика політика — це одне, а місцеві виконавці — інше. Взаємна ненависть між азербайджанцями й вірменами накопичувалася десятиліттями. На колективному рівні її так легко не позбудешся. Я розумію тих, хто їде, кому лячно, навіть якщо намагаюся переконати себе, що, можливо, через певний проміжок часу люди повернуться».
Дідусь Ануш, син заможного вірменського лікаря, назавжди поїхав з Тифліса (нині Тбілісі) у 1920-х, рятуючись від червоних експропріаторів. Ануш почувається француженкою, але стару дідову мапу Великої Вірменії, «від моря до моря», береже як родинну реліквію. Він привіз її із собою в тій єдиній валізі, з якою прибув до Парижа сто років тому. «Я розумію, що міжнародне право повністю на боці Азербайджану, — каже жінка, правниця за фахом. — Але суто по-людськи мені гірко.
Кров не водиця, родинна пам’ять не пусті слова. На рівні логіки прем’єр Пашинян вчинив мудро й мужньо, коли побачив, що російські «миротворці» вирішили не зупиняти азербайджанську армію, і не став надсилати до Арцаху (вірменська назва Нагірного Карабаху. — Ред.) військову підтримку.
Це була б марна кров, багато крові. Проте я розумію всіх тих, хто почувається зрадженим і покинутим, на самоті з лихом. Більшість вірмен вважають Пашиняна зрадником, але й до Москви виникла велика відраза, і в цьому — шанс на політичне перезавантаження в країні».
Вірменське союзництво з Москвою, що від початку ХІХ століття не втрачало інтенсивності, після розпаду СРСР стало для маленької гірської країни справжньою пасткою. Ця залежність, очевидно, спричинила те, що у 2014-му Вірменія виявилась однією з 12 країн ООН, яка відмовилася засудити анексію Криму. Кремль перетворив республіку на справжній хаб для оминання санкцій, вимушена «дружба» спричинила відправлення вірменських літаків на війну проти України… «Усе це вимушені кроки, — переконує Ануш. — Єревану від Москви не було куди рипнутись. Але сьогодні, коли Путін з Ердоганом, схоже, про щось таємно домовились, у Вірменії з’явився шанс змінити зовнішню політику, переорієнтуватися на нових партнерів, віддалитися від Москви. Це було б болісно, але на краще».
Вірменська діаспора у Франції, Швейцарії, Сполучених Штатах численна й впливова. Вона має у своїх лавах депутатів, артистів, бізнесменів, відомих журналістів і навіть колишнього французького прем’єра — Едуара Балладюра. Вплив цей, зокрема, конвертується в певні стереотипи щодо «необґрунтованих» азербайджанських претензій на Карабах під тим приводом, що більшість мешканців невизнаної «республіки» — вірмени. Від середини ХІХ століття й до вересня 2023-го це було справді так, але не варто забувати, що, крім вірменів, на карабаських землях здавна жили азербайджанці, курди, греки, тати, представники інших малих народів Кавказу.
«Масове переселення вірменів на Південний Кавказ почалось у другій половині ХІХ століття, — нагадує в розмові з Тижнем Нурані, політичний оглядач сайту Minval. — Тоді Росія створювала тут форпост проти Туреччини й меншою мірою проти Ірану. Тоді ж Москва заповзялася виселяти азербайджанців як природних союзників Туреччини з Ведибасара, який пізніше був перейменований на Єреванську долину».
Російська імперія активно послуговувалася переселеннями народів на підтримку власної експансії. Тому найважливіше не етнічний склад мешканців і навіть не те, хто в якому столітті оселився на тій чи іншій землі (згадаймо непросту історію Криму з виселенням татар 1944 року й зміну етнічного складу населення на Донбасі внаслідок Голодомору 1933-го). Міжнародне право не дозволяє змінювати кордони в силовий спосіб, за етнічним критерієм, без справжніх референдумів з акредитованими міжнародними спостерігачами.
Багато хто забув або не хоче знати, що саме це й відбулося в Нагірному Карабаху в далеких 1988–1990-х роках. За СРСР без згоди й зацікавленості Москви жодні «переходи» з однієї республіки до іншої не могли не те що відбуватися — навіть озвучитися вголос. Аж раптом — прецедент: 20 лютого 1988 року позачергова сесія народних депутатів Нагірнокарабаської автономії голосує за вихід зі складу Азербайджану й перехід під юрисдикцію Вірменії.
«Тоді все змішалося докупи: горбачовська перебудова, “весна народів”, що забуяла на всій території колишнього СРСР, розпач кремлівських стратегів, які бачили, що імперія сиплеться й намагалися її тримати купи, — згадує в розмові з Тижнем Віктор Лягінов, колишній спецслужбовець на пенсії, який тоді працював на Південному Кавказі. — У цьому сенсі сепаратистські настрої в Карабаху були для Москви знахідкою. Самі ці настрої були реальними, але радянські спецслужби постаралися переконати вірменів в імовірності успіху, щедро озброїти й зафіксувати ситуацію в підвішеному стані. Під час першої карабаської війни якраз вирішувалося, чи будуть колишні радянські республіки створювати власні збройні сили, чи покладатимуться на умовні “збройні сили СНД”, тобто ту саму радянську армію, але з іншою вивіскою. І на тлі цих суперечок співучасть 366 полку в боях за Хіджалу мала переконати Азербайджан, що, по-перше, власні збройні сили, створені, точніше відроджені, у жовтні 1991 року, захистити громадян країни не в змозі, а по-друге, з Москвою краще не жартувати…»
За 32 роки існування самопроголошений анклав «Арцах» не визнала жодна держава світу, навіть Вірменія. Горбачов не пішов назустріч Степанакерту, очевидно, побоюючись ланцюгової реакції. У Єревані й Карабаху спочатку прокотилася хвиля протестів під гаслами: «Горбачов, віддай діаманти!» (тоді активно поширювалися чутки, нібито Михайло Сергійович взяв від вірменів хабаря — коштовних камінчиків, але потім обіцянки не виконав). Далі почалися етнічні сутички й витіснення азербайджанців з автономії, у 1989-му в середмісті Баку постали намети з біженцями. Згодом почалися повноцінні бойові дії, що завершилися 1994 року угодою про припинення вогню, який насправді ніколи остаточно не припинявся.
«Якщо спитати, кому була вигідна перша карабаська війна, то відповідь очевидна — Росії, — каже в розмові з Тижнем Гюльнара, азербайджанка із Шуші, яка маленькою мусила тікати з рідного міста від погромів. — Гарячі голови в Степанакерті сподівалися на російську зброю, яку вони справді отримали. Але попри те, що Карабах практично перейшов під контроль Вірменії, можливості розвиватися територія не отримала, Азербайджан опинився в слабкій позиції, натомість Росія зміцнила свою присутність на Кавказі, здобула контроль над залізничними сполученнями, зв’язком, електричними й газовими мережами… Якщо за 30 років “миротворчих зусиль” Москви мир на ці землі так і не повернувся, є всі підстави зробити висновок, що вона була зовсім не зацікавлена в його відновленні». Свого часу, у 1990-х, Карабах став такою собі лабораторією, де Кремль вперше застосував механізми дестабілізації регіонів шляхом створення «заморожених конфліктів», які він не бажав відпускати з-під свого впливу. Потім були Придністров’я, Фергана, Південна Осетія і Абхазія, війна в Таджикистані, дві чеченські війни й нарешті — анексія Криму, окупація Донбасу, повномасштабний напад на Україну… Усе це ланки однієї схеми, що постала до дії не без зацікавленої участі російських спецслужб. У контексті суто правових параметрів ситуація в Карабаху частково придається до порівняння з Кримом і Донбасом, зокрема самопроголошеними «ДНР» і «ЛНР». Частково — бо в Україні ситуація ясніша: колишня колонія відбивається від агресивної імперії. На Кавказі справа дещо інша: між собою воюють два колонізовані народи, якими намагається маніпулювати Москва, за принципом «розділяй і владарюй». Проте на перспективу Україні важливо засвоїти уроки Карабаху: і стосовно права на відновлення окупованих територій силою зброї, і щодо подальших дій після деокупації. Вірмени масово тікають з Карабаху після 32 років існування невизнаної республіки. А що буде в Криму, на Донбасі після повернення в Україну? Про це варто вже починати думати, вивчаючи чужий досвід. Ще один важливий момент — активність московської пропаганди, яка десятиліттями на Заході працювала на підрив міжнародного права й на компрометацію України, Азербайджана, Грузії та меншою мірою — Молдови. Останнім часом після спроби вірменів вирватися з російських обіймів кремлівські пропагандисти напали й на Пашиняна. Але загалом, якщо судити, скажімо, по франкомовній пресі, промосковське лобі переважно підтримує Єреван. Французька преса переповнена статтями й телесюжетами, де надається широка трибуна вірменам і жодної — азербайджанцям. Терміни «геноцид» та «етнічна чистка» лунають звідусіль, натомість про чотири резолюції ООН з вимогою виведення вірменських військ згадок майже нема. Відновлення територіальної цілісності Азербайджану в межах міжнародно визнаних кордонів подається як «напад» й «агресія», а французька депутатка й голова підкомітету Європарламенту з оборони Наталі Луазо навіть пропонує запровадити санкції проти Азербайджану. Усі ці емоції вирують на тлі кампанії «чи світ покине Україну напризволяще». Проросійське лобі користується зі зросту цін, щоб звинуватити в подорожчанні життя непокірливих українців. Ні щоб скоритися й дати себе винищити! А вони ж чинять спротив і використовують для нього дорогу зброю, за яку платить Захід, — підказують московські пропагандисти. В інформаційному просторі й Україні, й Азербайджану доводиться боротися, щоб довести своє право на збройний захист територіальної цілісності. Ця проблема в обидвох держав — спільна. Приклад Азербайджану доводить, що без сильної армії, політичної волі, впливових союзників (в азербайджанському випадку — Туреччини) втрачені кордони не відновити. Для пострадянських держав важливим фактором стає послаблення Москви, зокрема через військові втрати. «Дякуємо Україні!» — пишуть азербайджанці, коментуючи своє повернення до Карабаху. Чутки про можливу домовленість між Ердоганом і Путіним з відкритих джерел підтвердити важко, але складно й уявити, що мовчання російської зброї в Карабаху може мати якесь інше пояснення. Що виторгував Кремль в Анкари в обмін на мовчання гармат? Імовірно, додаткові можливості в Сирії. Принаймні недавня російсько-іранська угода на підтримку нормалізації відносин між Туреччиною і Сирією може бути непрямим свідченням про домовленість Ердогана-Путіна. Але це лише припущення. Найближчі тижні неодмінно прояснять ситуацію: за часів відкритих бойових такі таємниці живуть недовго.
